Сучасна академічна музика в Україні
Ситуація непевності та незрозумілості панує у сучасному українському музичному мистецтві. Я маю на увазі нерівномірність еволюційних та інформаційних процесів, що відбуваються в країні. Фестиваль “Культурні герої” надав можливість спостерігати ці процеси саме в реальному часі та просторі. Досвід таких спостережень досить важко швидко та повно проаналізувати за короткий термін, але деякі висновки можливо зробити зараз.
Отже, непевність загальнокультурної ситуації відбивається, насамперед, в тому, що митці – і музиканти, і художники, і літератори – досить довго шукають ту загально національну ідею або ідеї, що можуть консолідувати творчі зусилля, наповнити актуальним змістом власні творчі доробки, підняти українське мистецтво до загальноєвропейського та світового рівня. Одним з факторів такої непевності є, на мій погляд, досить показова інформаційна дезінтегрованість регіональних еліт, різновекторність їх пошуків та спрямованостей.
Так, наприклад, прикордонні регіони Львівщина, Одесчина, Харківщина та Донеччина мають загальну особливість – інформаційні потоки та інтенції художнього досвіду направлені саме назовні.
Але якщо Львів та Одеса мають чітку про-європейську позицію, то Харків та Донецьк намагаються щось шукати у нашого північного сусіди. Отже, безумовно, слід вважати інтенції перших більш перспективними – тому є доказ в цілій низці творів композиторів одеситів та львів’ян та в розвиненій системі презентаційності цих регіонів. Я маю на увазі виконавче мистецтво, створення та розвиток ансамблів сучасної музики та їх повноцінне функціонування як в наших важких умовах, так і конкурентоспроможність в умовах структурованого європейського культурного середовища.
Донецьк та Харків все більш нагадують культурні резервації – герметичні та замкнені самі на собі. Зрозуміло, що в цих регіонах домінує російська культурна парадигматика. Але ж представники мистецтва, особливо літератури, повинні зрозуміти, що державотворчі та мовні процеси досить швидко розвиваються і саме з цієї причини діаспорне існування російськомовних поетів та письменників закономірно буде призводити до герметизації та виродження інтелектуальних потоків. Свідоцтво цьому досить маргінальні часописи з текстами про життєві негаразди, пияцтво та жіночу знедоленість.
Що стосується саме музики в цих регіонах, то слід зауважити, що більш менш цікаві персоналії, за умов консерватизму офіційних структур – спілки композиторів, композиторських кафедр – намагаються якомога скоріше вибратися звідти, або представляти себе в інших регіонах та культурних потоках. Я майже не побачив ніякої підтримки у своїх колишніх викладачів щодо використання новітніх технологій у композиторському процесі – навпаки, вони все більш гальмують такі творчі поштовхи. Саме тому, мабуть, майже всі експериментальні пошуки нових форм взаємодії різних видів мистецтв освоюються не композиторами та музикантами, а художниками та літераторами, або тими, хто свідомо відмовився від традиції своєї школи.
Тепер щодо буття та розвитку сучасної музики в окремих регіонах. Я навмисне не торкаю ситуацію у столиці, вона більш менш вписується у загальну тенденцію до європейської та світової інтеграції. Отже, декілька акцентів.
Найбільш розвиненою та цікавою мені здалася ситуація в Одесі. Композитори цього регіону найбільш поінформовані щодо процесів, які відбуваються в музичному європейському середовищі. Окрім того, такий потужний проект, що функціонує не один рік, як “Два дні, дві ночі” – фестиваль сучасної музики – є важливим чинником, що впливає на музичну та культурну ситуацію в цьому регіоні. Залучення найвідоміших музичних колективів та виконання “свіжого” музичного продукту впливає на ті ідеї та технології, що їх використовують одеські композитори. Отже музику одеситів відверто можна назвати європейською.
Не дуже зрозуміла для мене ситуація у Львові. З одного боку там ми маємо всі чинники для подібної до Одеси інтеграції, але результат спостерігається дещо інакший. Так, там є і потужний фестиваль “Контрасти” і декілька цікавих персоналій, але їх творчість, чомусь, за всієї декларативності щодо спрямованості в європейські контексти, надто вже регіональна і не має тієї відкритості як до модернових ідей, так і до найновіших композиторських технік (за дуже рідким винятком). У Львові дуже потужні класичні традиції – свідоцтво тому найвищий рівень виконавської майстерності представлених на фестивалі колективів саме класичної спрямованості. Це свідчить про те, що вплив європейських традицій дуже сильний, що навіть призводить де такого собі перебору – стандарти виконавства все менше залишають міста для слов’янської емоційності і все більше нагадують стерильні (або ніякі!) виконання найкращих європейських колективів. І взагалі, Львів відрізняється від Одеси північною емоційною холодністю, патріархальністю та відстороненістю.
Щодо Харкова. Нажаль, мені не вдалося там побувати на фестивальних акціях. Але ситуація мені відома зі спілкування з низкою харків’ян, що є представниками академічної харківської школи. У Харкові панують саме конструктивістські підходи, щодо створення музики. Чітка орієнтація на постсеріальні технології. Відчутна також деяка рафінованість та, майже, відсутність синтетичних жанрів з використанням ресурсів інших видів мистецтв. Я назвав би цю ситуацію – консервація музики в тому розумінні, якою вона склалася у творчості нової віденської школи.
Донецьк у цій низці займає останнє місце. Хоча донецька консерваторія і є моєю “альма матер”, те що там відбувається зараз ніяк не співвідноситься з сучасною ситуацією в інших, більш просунутих, регіонах. Мені зостається тільки сподіватись, що невдовзі прийдуть нові, потужні творчі сили, та дадуть ладу музичній ситуації цього регіону.
Загалом, хочу наголосити, що, як показує досвід, процеси розвитку у музичній сфері відставали від аналогічних процесів в інших видах мистецтв. Тому зараз не має альтернативних об’єднань, асоціацій і т.і., які б потужно презентували інтереси композиторів, музикантів, дослідників музики. Єдиною, вже майже неефективною, структурою залишається спілка композиторів. Нагальною вбачається якомога скоріше створення творчих осередків, які б об’єднали не тільки творчі зусилля митців, а й менеджерський досвід, навчилися б розвивати бізнесові аспекти справи, а не сподівалися лише на подачки від держави. Сподіваюся, що створення Асоціації діячів сучасного мистецтва України стане однією з ланок формування такої альтернативи. Всі повинні розуміти, що саме в створенні розгалуженої системи громадських організацій і є вихід з такого скрутного становища, в якому перебуває музичне, і не тільки, мистецтво України.
